У тихому куточку міста, де переплітаються тіні старих дерев та шепіт минулого, жив Антон – вуличний романтик із серцем повним мрій. Його погляд був сповнений ніжності, коли він вперше побачив Інну – студентку, чия краса та розум змусили його серце битися швидше. Антон доглядав Інну, як тільки вмів. Він писав їй вірші, прикрашені лагідними словами, і дарував букети польових квітів, наче втілення весни. Їхні зустрічі були сповнені сміхом і радістю, і здавалося, що час зупиняється, коли вони разом. “Ти надихаєш мене, Інно,” зізнавався Антон одного вечора. “Кожна хвилина з тобою – це мить щастя.” Інна посміхалася у відповідь, але в її очах таїлася нерішучість.
Їхні стосунки йшли своєю чергою, поки одного разу не стався несподіваний поворот. Інна, загадково посміхаючись, зустрілася з Антоном у їхньому улюбленому кафе. “Антоне, мені потрібно тобі щось сказати,” почала вона, ледве стримуючи хвилювання. “Я зустрічаюся з Миколою – сином ректора нашого університету. Ми вирішили бути разом.” Слова Інни вдарили по Антону, як грім серед ясного неба. Він відчув, як його мрії руйнуються. В очах потемніло. “Але чому? Що я зробив не так?” –
Запитав він, намагаючись стримати біль. “Ти нічого не зробив, Антоне. Просто… Мені здається, у мене та Миколи більше спільного. Ми з одного світу,” відповіла Інна, опускаючи погляд. Розбитий і самотній, Антон покинув кафе, залишивши за собою лише відлуння минулих почуттів. Він блукав вулицями, намагаючись зрозуміти, як швидко можуть змінитися почуття і мрії. Тієї ночі, під блідим світлом вуличних ліхтарів, він усвідомив, що кохання – це не тільки радість, а й біль. З того часу Антон навчився шукати втіху у своїх віршах, знаходячи в них порятунок від болю втрати. Він продовжував жити, але його серце вже ніколи не було таким самим.