Минуло десять років з того часу, як Андрій і я дали один одному обіцянку: через 10 років 28 грудня рівно о 10.00 зустрітися на нашому місці. Сьогодні 28 грудня, і я прокинулася з неприємним відчуттям хвилювання в животі. Чи варто мені їхати на «наше місце»? Чи пам’ятає він про обіцянку? Була вже 6-а ранку, і я вирішувала, чи варто мені їхати на зустріч, яка може і не відбутися. Зрештою, я вирішила поїхати. Сідаючи в машину, я згадала всі дорогоцінні моменти, проведені разом з Андрієм. З кожним кілометром мої сумніви посилювалися, але я продовжувала рухатись уперед.
Нарешті я дійшла до місця призначення. Прибувши на «наше місце», я побачила покинутий парк, у якому ми проводили стільки часу. На годиннику було 9:45, і я повільно йшла до лави біля ставка, де ми обіцяли зустрітися. Серце билося все сильніше з кожною хвилиною очікування. О 10.00 нікого не було. Я сіла на лаву, відчуваючи, як розчарування наповнює мене. Але о 10:05 я побачила Андрія, який біг у мій бік з поглядом, повним проханням вибачення. Він не змінився, все такий же привабливий. — Вибач за запізнення, — задихаючись, сказав він. — Ти прийшла… Я не міг повірити, що ти згадаєш про це.
— Я приїхала здалеку, щоб переконатися, що наша обіцянка не була забута, — сказала я з усмішкою. – Ти змінилася, – сказав він, дивлячись на мене з ніжністю в очах. — Але твої очі… Вони такі самі. Ми провели день, згадуючи наше минуле і поділяючись новинами про сьогодення. Це було невимовно. Ця зустріч знову запалила іскру між нами, і, незважаючи на час і відстань, щось невідоме продовжувало зв’язувати нас. Коли настав час прощатися, Андрій узяв мене за руку і сказав: — Не чекатимемо ще десять років до наступної зустрічі. Я погодилась. Ця обіцянка була чимось особливим, і я була щаслива, що змогла її виконати.