З дитинства я знала, що моя молодша сестра Ліза – особлива людина. Її безмежна доброта і готовність прийти на допомогу часом викликали в мені почуття турботи та опіки. Вона завжди була готова поступитися своєю іграшкою або останнім шматочком шоколаду, аби ніхто не був скривджений. Згодом я помітила, що навіть наші батьки почали використовувати цю особливість Лізи. Вони просили її про допомогу по дому, довіряли їй усі можливі доручення та обов’язки, часто забуваючи, що вона має свої інтереси та бажання. Одного разу, повернувшись додому, я почула, як мама просила Лізу приготувати вечерю,
хоча я знала, що сестра запланувала вечір із друзями. – Лізо, приготуй вечерю, будь ласка, я втомилася. А ти, я знаю, завжди готова допомогти, — сказала мама. – Добре, мамо, – без жодного заперечення сказала Ліза, скасовуючи свої плани. Я більше не могла мовчати. – Лізо, можемо поговорити? — я гукнула її до своєї кімнати. Вона кивнула і пішла за мною. — Ти помітила, що всі користуються твоєю добротою? – Почала я. Ліза опустила очі. – Я просто хочу допомогти. Не хочу, щоб хтось був засмучений через мене. — Але ти теж маєш право на свій час та інтереси. Ти не мусиш жертвувати собою заради інших, — заперечила я.
Ліза задумливо глянула на мене. — Ти думаєш, я надто м’яка? Я кивнула. — Ти заслуговуєш на повагу та розуміння. Не дозволяй, щоб твоя доброта стала твоїм слабким місцем. Ліза посміхнулася. — Дякую, що ти завжди поряд. Спробую бути рішучішою. З того часу Ліза стала впевненішою у собі. Вона вчилася говорити “ні” і ставити свої інтереси на перше місце. Але, що найголовніше, її доброта не зникла — вона просто стала ще ціннішою. Наша сім’я теж зрозуміла, що потрібно поважати її бажання та почуття. І я була горда своєю сестрою.