Коля був вічним одинаком, живучи в тіні пам’яті про свою дружину, що пішла. Минуло 8 років, але рани від втрати ледь почали загоюватися. Проте нещодавно у його житті з’явилася Катя — жінка, яка, як і він, переживала горе втрати. Катя мала двох дітей, і Коля розумів, що налагодження стосунків з ними буде для нього випробуванням. Якось, коли Коля та Катя гуляли в парку, він зібрався з духом і сказав: “Катю, я дійсно хочу стати частиною вашого життя, але я не впевнений, як знайти підхід до твоїх дітей. Я боюся, що не знайду з ними спільну мову.” Катя посміхнулася: “Розумію твої побоювання, Колю.
Aле, знаєш, діти відчувають щирість. Будь просто собою. Не намагайся замінити їм батька, а стань для них справжнім другом.” Коля вирішив дотримуватися її поради. Перша зустріч відбулася напружено. Діти Каті, 10-річна Маша та 13-річний Діма, дивилися на Колю з побоюванням та настороженістю. Після вечері Коля запропонував зіграти у настільну гру. Маша та Діма спочатку поставилися до цієї пропозиції скептично, але через годину вони вже весело сміялися та жартували. Пізніше Коля сказав Дімі: “Знаєш, я раніше грав на гітарі. Може, покажеш мені, як ти граєш на своїй?” Діма, спочатку стримано, але потім
з ентузіазмом, ділився своїми вміннями та музичними уподобаннями. З Машею у Колі теж знайшлася спільна тема: вони обоє любили живопис. У вихідні вони влаштовували арт-сесії, малюючи у парку чи вдома. З часом, завдяки своїй щирості та терпінню, Коля знайшов дорогу до сердець дітей Каті. І хоча він ніколи не намагався замінити їм батька, він став чимось набагато більшим — щирим другом, який завжди поряд. “Дякую, що ти з нами”, – сказала Катя якось увечері. Коля посміхнувся у відповідь: “Дякую, що ви зі мною.”